Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

В імлах віддаль… За літом жаль!..

І по красі тій, що в порах кане,

По кучерях, злинялих в тузі,

І по тім серцю, що в грудях в'яне,

Осиротіле по літнім сні, —

Жаль і відчай…

Життя край!

Лиш невмируща людська душа,

З юнацько-дужим розмахом крил,

В хаосі світа сама-одна

Без пут законів і без правил —

Триватиме!

Не вмре! Не вмре!

І тоді навіть, як земний глоб

В космічний порох розіб'ється, —

І з того вихру смертельних проб

Душа, як фенікс, підніметься

І лишиться – Бог і вона!!!

Михайло Грушевський

(1866–1934)

Народився у м. Холм. Походив зі старого духовного роду з Київщини. У1890-му закінчив Київський університет. Уже на третьому курсі почав займатися науковими дослідженнями під керівництвом проф. В. Антоновича. У травні 1894 p., після захисту магістерської дисертації, за рекомендацією професора В. Антоновича переїхав до Львова й очолив університетську кафедру. З того часу 19 років працював у Львівському університеті. У 1897 р. очолив Наукове товариство ім. Шевченка.

За його ініціативою з 1898 р. почав виходити «ЛНВ», того ж року М. Грушевський розпочав видання багатотомної «Історії України-Руси», а в 1900 – «Хроніку НТШ» (до 1913 вийшло 59 чисел).

М. Грушевський відомий також як автор оповідань і поезій, які писав замолоду.

На початку Першої світової війни Грушевський приїхав до Києва. 4.03.1917 його обрали головою Української Центральної Ради. Після падіння Центральної Ради Грушевський перебував на еміграції. У 1923 його обрали академіком ВУАН, у 1924 він із сім'єю приїхав до Києва. Працював професором історії в Київському державному університеті. У 1924-31 очолював історичні установи ВУАН.

У березні 1931 М. Грушевського вислали до Москви; створені ним наукові установи в ВУАН ліквідували, співробітників заслали до Сибіру.

М. Грушевський помер за загадкових обставину м. Кисловодську (Росія).

* * *

Не журись! За зимою весна,

Виростають квітки з-під снігів.

Ще всміхнеться нам доля ясна,

І не буде цих сліз та жалів.

Не сумуй! Промінь блисне, спахне,

Прожене оцю пітьму страшну;

На порваних сих струнах утне

Нам співець ще пісню голосну!

І нікого не май за мерця —

Оживуть ті недужі раби!

Ще спахнуть порив аннєм серця,

І піднімуться руки слабі.

Упаде се ярмо з наших ший,

Розпадеться кайдання саме,

І на поклик наш дужий, гучний

Обізветься й каміння німе!

* * *

І знов мене самотність огорнула,

Знов я себе одинаком почув,

І знов мій дух на вільних, міцних крилах

В високости порхнув.

Зрадливі радощі і гризоти без краю

Зневажно кидає на метушній землі,

І знов дорогою знайомою простує

В просторій, вільній млі.

Утіха й скорб – прилине і полине,

Міняються вражіння без кінця —

Най ними граються, тріпочуться і мліють

Слабі людські серця…

Я серце знов замкнув для радости і туги

Тугим ключем… Я знов на самоті.

Свобідний, сильний знов – поклін я шлю далекій

Зоріючій меті.

О, ви мене не зрадите ніколи,

Могутні крила, й ти, моя мета-зоря,

І не захлиснуть тих шляхів довіку

Людських турбот моря.

Самотно й вільно… Холодно та ясно

В етері тім – зоріє світло схід…

Один і сам – дарма, колись шляхами тими

Піде людський похід.

* * *

Між суперечками людськими,

Серед змагань і метушні

Встають мені перед очима

Могилки ваші затишні.

Стрункі тополі на сторожі,

Каміння, вимите дощем,

Старі кущі жасмину, рожі

І хрест, оплетений плющем.

Круг тиша, супокій величний,

Мовчать листки, мовчать птахи,

А вдалині, в красі довічній

Встають сніговії верхи…

З ДАВНИНИ

Заспівали козаченьки, байраком ідучи —

Загрув, каркнув крук понурий з-за кривої кручі…

Мовчи-тихо, чорна маро, може, й добре знаєш,

Та мене вже завернути назад не вгадаєш!

Завертала мене мати, завертала мила —

Не заверне, не настрашить і ворожа сила!

Нема долі у неволі: і миле не миле!

Або згинуть, або жити, а скніти – несила…

* * *

Я все люблю в тобі – твій усміх непорочний

І соромливий рух тих полохливих вій,

І голос ласковий, де чую гомін любий

Ще нерозвіяних ясних дівочих мрій.

Дівчино-серденько, коли б схотіла доля

Пересадить тебе із твого квітничка

В мою хатину – ти б скрасила пишно,

Засяла в темряві самотнього кутка.

Світи мені, моя прекрасна зоре,

Тебе я довго так у пітьмі тій шукав,

І ще гірчійш було б, коли б на мить блиснувши,

Привітний світ в очах