Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
В імлах віддаль… За літом жаль!..
І по красі тій, що в порах кане,
По кучерях, злинялих в тузі,
І по тім серцю, що в грудях в'яне,
Осиротіле по літнім сні, —
Жаль і відчай…
Життя край!
Лиш невмируща людська душа,
З юнацько-дужим розмахом крил,
В хаосі світа сама-одна
Без пут законів і без правил —
Триватиме!
Не вмре! Не вмре!
І тоді навіть, як земний глоб
В космічний порох розіб'ється, —
І з того вихру смертельних проб
Душа, як фенікс, підніметься
І лишиться – Бог і вона!!!
Михайло Грушевський
(1866–1934)
Народився у м. Холм. Походив зі старого духовного роду з Київщини. У1890-му закінчив Київський університет. Уже на третьому курсі почав займатися науковими дослідженнями під керівництвом проф. В. Антоновича. У травні 1894 p., після захисту магістерської дисертації, за рекомендацією професора В. Антоновича переїхав до Львова й очолив університетську кафедру. З того часу 19 років працював у Львівському університеті. У 1897 р. очолив Наукове товариство ім. Шевченка.
За його ініціативою з 1898 р. почав виходити «ЛНВ», того ж року М. Грушевський розпочав видання багатотомної «Історії України-Руси», а в 1900 – «Хроніку НТШ» (до 1913 вийшло 59 чисел).
М. Грушевський відомий також як автор оповідань і поезій, які писав замолоду.
На початку Першої світової війни Грушевський приїхав до Києва. 4.03.1917 його обрали головою Української Центральної Ради. Після падіння Центральної Ради Грушевський перебував на еміграції. У 1923 його обрали академіком ВУАН, у 1924 він із сім'єю приїхав до Києва. Працював професором історії в Київському державному університеті. У 1924-31 очолював історичні установи ВУАН.
У березні 1931 М. Грушевського вислали до Москви; створені ним наукові установи в ВУАН ліквідували, співробітників заслали до Сибіру.
М. Грушевський помер за загадкових обставину м. Кисловодську (Росія).
* * *
Не журись! За зимою весна,
Виростають квітки з-під снігів.
Ще всміхнеться нам доля ясна,
І не буде цих сліз та жалів.
Не сумуй! Промінь блисне, спахне,
Прожене оцю пітьму страшну;
На порваних сих струнах утне
Нам співець ще пісню голосну!
І нікого не май за мерця —
Оживуть ті недужі раби!
Ще спахнуть порив аннєм серця,
І піднімуться руки слабі.
Упаде се ярмо з наших ший,
Розпадеться кайдання саме,
І на поклик наш дужий, гучний
Обізветься й каміння німе!
* * *
І знов мене самотність огорнула,
Знов я себе одинаком почув,
І знов мій дух на вільних, міцних крилах
В високости порхнув.
Зрадливі радощі і гризоти без краю
Зневажно кидає на метушній землі,
І знов дорогою знайомою простує
В просторій, вільній млі.
Утіха й скорб – прилине і полине,
Міняються вражіння без кінця —
Най ними граються, тріпочуться і мліють
Слабі людські серця…
Я серце знов замкнув для радости і туги
Тугим ключем… Я знов на самоті.
Свобідний, сильний знов – поклін я шлю далекій
Зоріючій меті.
О, ви мене не зрадите ніколи,
Могутні крила, й ти, моя мета-зоря,
І не захлиснуть тих шляхів довіку
Людських турбот моря.
Самотно й вільно… Холодно та ясно
В етері тім – зоріє світло схід…
Один і сам – дарма, колись шляхами тими
Піде людський похід.
* * *
Між суперечками людськими,
Серед змагань і метушні
Встають мені перед очима
Могилки ваші затишні.
Стрункі тополі на сторожі,
Каміння, вимите дощем,
Старі кущі жасмину, рожі
І хрест, оплетений плющем.
Круг тиша, супокій величний,
Мовчать листки, мовчать птахи,
А вдалині, в красі довічній
Встають сніговії верхи…
З ДАВНИНИ
Заспівали козаченьки, байраком ідучи —
Загрув, каркнув крук понурий з-за кривої кручі…
Мовчи-тихо, чорна маро, може, й добре знаєш,
Та мене вже завернути назад не вгадаєш!
Завертала мене мати, завертала мила —
Не заверне, не настрашить і ворожа сила!
Нема долі у неволі: і миле не миле!
Або згинуть, або жити, а скніти – несила…
* * *
Я все люблю в тобі – твій усміх непорочний
І соромливий рух тих полохливих вій,
І голос ласковий, де чую гомін любий
Ще нерозвіяних ясних дівочих мрій.
Дівчино-серденько, коли б схотіла доля
Пересадить тебе із твого квітничка
В мою хатину – ти б скрасила пишно,
Засяла в темряві самотнього кутка.
Світи мені, моя прекрасна зоре,
Тебе я довго так у пітьмі тій шукав,
І ще гірчійш було б, коли б на мить блиснувши,
Привітний світ в очах
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.», після закриття браузера.